О Санктуарии

Католицька парафія існувала в Олександрівську (Запоріжжі) ще до революції. Єдиний католицький храм в Запоріжжі закрили в 30-х, а у 50-х роках минулого століття зруйнували. На його місці побудували завод. З 1999 року в місті над Дніпром почали зводити новий храм.

7 серпня 2004р. в місті Запоріжжі відбулося довгоочікувана Урочистість освячення храму Бога Отця Милосердного. Храм – незвичайний, єдиний у Східній Європі воістину став архітектурною пам’яткою нашого міста.

ВАЖКИЙ ШЛЯХ РИМО-КАТОЛИКІВ ЗАПОРІЖЖЯ (1924-1937)

(з Науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Книга шоста: Запорізька область. Видавництво «Дніпровський металург» Запоріжжя – 2013, стор. 93-96)

У місті Олександрівську (з 1921 р. – м. Запоріжжя) і його околицях на початку ХХ століття не було жодного католицького храму. Жителі Олександрівська католицького віросповідання були позбавлені можливості відвідувати і слухати церковні богослужіння. Бажаючі задовольнити свої релігійні потреби вимушені були їздити аж до Катеринослава (нині м. Дніпропетровськ) чи Харкова. Таке дороге задоволення було доступне далеко не всім і не завжди. Інколи до Олександрівська приїздив священик для проведення служби. Але через відсутність необхідного спеціального приміщення, в якому можна було б збиратися на богослужіння і здійснювати релігійні треби, він приїжджав не так часто, як того хотілося місцевим католикам. Тому католицька община вирішила побудувати в м. Олександрівську невеликий молитовний будинок. Для цього її представники 22 травня 1902 року звернулися в Олександрівське міське управління з проханням про відведення безвідплатної земельної ділянки.

У 1903 році Олександрівська міська дума продала католицькій громаді за пільговою ціною невеличку ділянку землі, а в 1906 році католицький молитовний будинок прийняв перших прихожан.

Як вдалося з’ясувати з «Адрес-календаря Екатеринославской губернии» за 1917 рік, на чолі Олександрівського римо-католицького костьолу перебував ксьондз Вікентій Антонович Сквирецький. Тривалий час його доля залишалася невідомою і лише з другої книги видання «Реабілітовані історією. Дніпропетровська область», виданому у 2008 році, дізнаємося, що 9 листопада 1937 року він був заарештований за звинуваченням в антирадянській агітації і згодом розстріляний1.

У розпал сталінських репресій саме за зв’язок з ксьондзом Сквирецьким були заарештовані і розстріляні керівники Запорізької католицької общини брати Якшти Станіслав і Купріян.

З анкети Запорізької католицької релігійної громади за 1924 рік вдалося з’ясувати, що членів громади було зареєстровано 66 осіб, в тому числі: робітників – 15, селян – 3, торговців – 5, службовців – 17, кустарів, ремісників, інтелігентів та інших – 26 громадян. За національною ознакою в католицьку громаду входили німці, поляки, литовці і вірмени.

Римо-католицька община знаходилася за адресою: м. Запоріжжя, вулиця Грязнова, буд. № 97. Район діяльності общини поширювався тільки на м. Запоріжжя.

На початку 1924 року органами радянської влади з метою тотального контролю над релігійними громадами всіх конфесій була проведена акція під гаслом «Релігію під контроль». Духівництво і члени релігійних громад повинні були надати до адмінвідділів виконкомів анкети з фотокартками у двох примірниках. Запорізька римо-католицька громада теж змушена була підкоритися цій директиві. Від общини держава вимагала також скласти і підписати стандартний статут для подальшої діяльності. Ця вимога була виконана, і в квітні 1925 року статут було затверджено Губвідділенням у справах культів2.

Головою общини того часу був литовець Якшта Станіслав Йосипович, 55 років, колишній селянин, член католицької громади з 1900 року. До лютневої революції 1917 року займався торгівлею в м. Олександрівську, після жовтневого перевороту 1917 року і до грудня 1923 року працював сторожем. В релігійних справах йому активно допомагали: брат Купріян Йосипович, вірменин Татосов Сергій Іванович, поляки Козицький Дамозій Карлович та Ілишко Венедикт Юрійович, німець Майн Іван Петрович, латиш Лукальський Генріх Антонович та інші.

Римо-католицька община з кожним місяцем набувала в місті все більшої популярності і це, нарешті, занепокоїло владу, яка почала думати про дійову боротьбу з «релігійним дурманом». І от 21 листопада 1926 року в газеті «Червоне Запоріжжя» з’являється невеличка замітка під заголовком «Костьол фізкультурникам», у якій говорилося про клопотання окружної ради фізкультури щодо надання католицького молитовного будинку для зимових занять фізкультурників у зв’язку з тим, що в ньому, мовляв, не буває богослужінь.

Рада Запорізької римо-католицької общини швидко відреагувала на таку провокацію, звернувшись 26 листопада 1926 року до відділу культів Запорізького окрвиконкому із заявою, повідомляючи, що «…в связи с тем, что в общине нет постоянного священника ежемесячно приезжает из Екатеринослава и кроме того, по воскресеньям народ собирается в церкви и исправляет богослужение без священника, но тек как при указанном доме нет колокола, то это не бросается людям в глаза и создается впечатление как будто никогда не бывает богослужение.»3 Вся громада римо-католиків активно виступила на захист своїх прав, і запорізький костьол не був переданий «фізкультурникам».

Кожного разу дозвіл на богослужіння римо-католики мали отримувати у відділі культів Запорізького окрадмінвідділу і туди ж повідомляти про його проведення. Так 28 квітня 1927 року голова общини Станіслав Якшта повідомляв владу: «…25 апреля с. г. в молитвенном доме общины было богослужение, отслуженное священником Вольф из Днепропетровска.» 6 серпня 1927 року богослужіння було проведене ксьондзом Ф. Куном з села Дудникове Жеребецького району4.

Згідно з даними НКВС УСРР, станом на 1 травня 1927 року в республіці нараховувалося 128 ксьондзів. З них у Дніпропетровському окрузі – 2, в Криворізькому – 1, Мелітопольському – 3 ксьондзи. В Олександрівському окрузі взагалі не було жодного римо-католицького священика. Це свідчило про значні успіхи влади в боротьбі з католицьким духівництвом на Запоріжжі5.

На початку 1930 року Запорізький костьол було закрито, а приміщення передано під клуб. На членів общини, які не змирилися із закриттям, почалися гоніння. Так, Станіслав Йосипович Якшта був звинувачений у спекуляції золотом і валютою.

З цього часу в країні розпочалися масштабні «операції» щодо ліквідації куркульства як класу, а також проведення масових арештів членів «антирадянських» партій, білогвардійців, жандармів і чиновників царської Росії, бандитів, учасників антирадянських організацій, церковників і сектантів.

Особливо активізувалася діяльність радянських каральних органів з початком 1937 року, коли згідно з вказівкою «згори» на місцях були складені списки на увесь «контрреволюційний елемент». Тоді ж почалися масові арешти і фальсифікації так званих контрреволюційних справ. Сенс цих акцій зводився до «розкриття і знешкодження» так званих всесоюзних контрреволюційних організацій: шпигунсько-диверсійної, антирадянської повстансько-терористичної, есерівсько-шпигунської, контрреволюційно-націоналістичної фашистської, польської організації військової та багатьох інших вигаданих чекістами формувань і груп.

У цю загальнодержавну машину перемелювання «ворогів народу», звичайно, потрапила і запорізька римо-католицька громада. Були арештовані її керівники й активісти. 1 серпня 1937 року оперуповноважений 3-го відділення УДБ Запорізького міського відділу НКВС сержант державної безпеки Пулкін, розглянувши матеріали у звинуваченні Якшти Станіслава Йосиповича в злочинах, передбачених ст. 54 ч. 6 КК СРСР, дійшов висновку, «что он Якшта бывший председатель Запорожской римо-католической общины то есть тесно связан с ксендзом Сквирецким проживающим в Днепропетровске, имеет связь с закордонном, высказывает явно контрреволюционные взгляды, подозревается в шпионаже в пользу Польши.»

На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 143, 145 і 156 КПК УРСР, цей Пулкін ухвалив заарештувати Якшту Станіслава Йосиповича і відправити його до Запорізької в’язниці. Через кілька днів було заарештовано і брата Купріяна за контрреволюційну агітацію та участь в антирадянській організації, тобто в римо-католицькій общині.

Обох братів енкавеесівці звинувачували також в польському націоналізмі і в тому, що вони проводили активну контрреволюційну діяльність, спрямовану на вихваляння польської фашистської держави. А Купріян Якшта до того ж був ще й учасником «Польської Організації Військової», в яку начебто був завербований в 1933 році одним з її керівників – ксьондзом Сквирецьким. Головною «провиною» Станіслава Якшти було те, що він протягом багатьох років керував Запорізькою римо-католицькою общиною, мав зв’язки та знайомства з католицьким духовенством. 18 жовтня 1937 року рішенням Народного Комісара Внутрішніх Справ СРСР і Прокурора СРСР Якштів Станіслава Йосиповича та Купріяна Йосиповича було засуджено по першій категорії – до розстрілу. Вирок було виконано 2 листопада 1937 року в м. Запоріжжі6.

22 листопада 1958 року Якшта Олена Антонівна – дружина Купріяна Йосиповича – звернулася з письмовою заявою до начальника УКДБ по Запорізькій області щодо відомостей про долю її чоловіка: «мой муж Якшта Куприян Осипович рожденье в Литве 1875 г., живущий, в г. Запорожье, по ул. Грязнова д. № 38, кв. 1 был репрессирован 5 сентября 1937 года. Последнее время работал в магазине им. Микояна. Прошу сообщить где он (мертвый) или живой.»

8 січня 1959 року оперуповноважений УКДБ по Запорізькій області старший лейтенант Кузнецов розглянув цю заяву і, достеменно знаючи, що Купріян та його брат Станіслав були безневинно розстріляні ще у 1937 році, розпорядився дати Олені Антонівні брехливу відповідь про те, що, мовляв, Якшта Купріян Йосипович, перебуваючи в місцях позбавлення волі, помер 15 вересня 1942 року від склерозу серця7.

Лише у 1989 році брати Якшти були реабілітовані і відкрилася страшна правда про їхню долю. 28 серпня Купріян Йосипович, а 6 вересня Станіслав Йосипович були реабілітовані згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 року «О дополнительных мерах по восстановлению справедливости в отношении жертв репрессий, имевших место в 30-х – 40-х и начале 50-х годов».

Джерела і література

1. Реабілітовані історією. Дніпропетровська область. 2008 р. – Кн. 2. – С. 858

2. ДАЗО. Ф.Р. 316, оп. 3, спр. 98.

3. ДАЗО. Ф.Р. 316, оп. 3, спр. 98, арк.15

4. Там само, арк. 16, 18

5. Н. Рубльова. Ліквідація в Україні ієрархії римо-католицької церкви (кінець 1917-1937 рр.). З архівів ВУЧК-ДПУ-НКВС-КДБ, № 2/4 (13/15) 2000 р., с. 311-330.

6. ДАЗО. Ф.Р. 5747, оп. 3, спр. 9137, арк. 20.

7. Там само, арк. 27.

Докладніше про історію католиків Запоріжжя того часу можна прочитати за даним посиланням

НОВА ІСТОРІЯ КАТОЛИЦЬКОЇ ПАРАФІЇ ЗАПОРІЖЖЯ

В 1993 році в Запоріжжя приїхав працювати католицький священик — Ян Собіло. Перший час Божественні Літургії проводилися в різноманітних залах. Потім, дякуючи допомозі єпископа Яна Ольшанського та католицької благодійної організації з Німеччини “Kirche in Not”, парафія Святого Павла викупила недобудований житловий будинок, де згодом розташувалася перша каплиця святого апостола Павла. В березні 1994 року почався ремонт та реконструкція житлового будинку під каплицю та житло священиків. Будівні роботи проводилися загальними зусиллями цілої парафії, й проходили дуже швидко. Влітку 1994 року за допомогою багатьох людей, а особливо єпископа Станіслава Широкорадюка, ремонтно-будівні роботи було завершено. 4 вересня 1994 року єпископ Ян Ольшанський освятив каплицю святого апостола Павла. 2 жовтня 1994 року вперше в історії м. Запоріжжя в Дарохранильницю були поміщені Пресвяті Дари. З того часу вірні приходили сюди на утішні та вечірні Служби будні, недільні та святкові дні. Зі зростанням кількості парафіян все більше відчувалася необхідність будівництва нової та великої святині  для вірних католиків.

Особлива сторінка в історії римо-католицької громади Запоріжжя була відкрита після апостольського благословення Святішого Отця Йоана Павла II і стало тим світлом, благодатним променем, який щедро освітив шлях до спорудження храму Бога Отця Милосердного.

У квітні 1997 року Папа Йоана Павла II передав своє благословення всьому Запоріжжю через настоятеля римо-католицької громади м. Запоріжжя о. Яна Собіло. Особиста зустріч зі Святішим Отцем відбулася завдяки зусиллям Мечислава Мокшицького – особистого секретаря Папи Йоана Павла II.

У кінці 1998 року Папа Йоан Павло II освятив наріжний камінь, взятий з фундаменту Базиліки Святого Апостола Петра у Римі. А 7 жовтня 1999 року в перший четвер місяця в пам’ять Матері Божої Святого Розарію при участі єпископів та священиків православних, католицьких, а також інших християнських конфесій, він був закладений в стіну Храму Бога Отця Милосердного, що тоді будувався. Урочисту Літургію очолював єпископ Леон Дубравський.

20 лютого 2000 року єпископ Леон Дубравський і отець Ян Собіло були запрошені на обід до Йоана Павла II. В кінці обіду Папа благословив будівництво храму Бога Отця Милосердного і залишив свій підпис під проектом будівництва.

4 травня 2002 року Святіший Отець Йоан Павло II заснівав Харківсько-Запорізьку єпархію та назначив Його Преосвященство Станіслава Падевського першим єпископом цієї діє цезії.
Після чого єпископ Станіслав Падевський переїхав у Запоріжжя та заснівав тут свою резиденцію та єпархіальне управління.

Освячення храму

Храм Бога Отця являє собою головний західний тип архітектури церков – базиліку (basilica латинською, а в перекладі з грецької ця назва звучить як «царськихй гротик»): прямокутна будівля, розділена всередині рядами колон і стовпів на непарну кількість поздовжніх частин (3 нефа) з освітленням з верхніх вікон і апсидною нішею в алтарній частині. Класично суворе внутрішнє оздоблення. Красота та гармонія ліній. Але в кожну, здавалося незначну деталь інтер’єру храму, вкладено працю великої кількості людей, духовенства і людей світських, спонсорів-благодійників і парафіян Запоріжжя.

7 серпня 2004 року представники Римо-католицької церкви зі всіх куточків України, а також Німеччини, Польщі, Італії зібралися в Запоріжжі всі разом, щоб відчути себе одним Тілом Христовим і разом відсвяткувати знаменну подію — освячення Храму Бога Отця Милосердного.

Разом з вірними прибули їхні пастирі: єпископ-ординарій Кам’янець-Подільської дієцезії Леон Максиміліан Дубравський, єпископ Одеський і Сімферопільський Броніслав Бернацький, єпископ-помічник Київсько-Житомирської дієцезії Станіслав Широкорадюк, єпископ Донецько-Харківського екзархату УГКЦ Стефан Меньок, а також багато священиків.

На урочистій церемонії були присутні Генеральний Консул Республіки Польща в Україні пан Ярослав Ксьонжек і влада Запорізької області та міста Запоріжжя. Очолив святкове Богослужіння і провів обряд освячення вівтаря Храму Бога Отця Милосердного єпископ-ординарій Харківсько-Запорізький Станіслав Падевський.

«Ми часто уявляємо і відчуваємо Бога-Отця як грізного, Якого треба боятися і забуваємо, що Господь — це насамперед наш Батько, Батько Добрий і Милосердний, Той, до Кого можна прийти зі своїм болем, своїми проблемами і Якого не потрібно боятися, — сказав у проповіді, присвяченій цій незабутнiй події, владика Станіслав — Нехай цей чудовий храм, храм нашого Отця, буде нагадуванням і свідченням істинного Милосердя Божого».

Життя парафії

Нова історія католицької парафії в Запоріжжі бере початок з 1993 року. На сьогоднішній день в парафії проводиться катехизація дорослих, що готуються до прийняття Таїнств, є Недільна школа для дітей, регулярно проводяться молодіжні зустрічі, працює парафіяльна бібліотека, діють медичний кабінет «Карітас», рух «Легіон Марії», а брати-монахи з Ордену св. Брата Альберта організували благодійну їдальню для бездомних «Добрий хліб». Щороку влітку з 1998 року проходить паломництво Мелітополь-Запоріжжя і, з недавнього часу, проводяться Єпархіальні Зустрічі Молоді.

Про життя парафії свідчить і те, що на сьогоднішній день п’ятеро з числа парафіян вже стали священиками, і ще є семінаристи, які готуються стати священиками.