О Санктуарии

Католицька парафія існувала в Олександрівську (Запоріжжі) ще до Жовтневої революції (1917р.). Єдиний католицький храм в Запоріжжі закрили в 30-х, а у 50-х роках минулого століття зруйнували побудували завод. У 1999 році вже на новому місці почали зводити новий храм.

7 серпня 2004р. в місті Запоріжжі відбулась довгоочікувана урочистість освячення храму Бога Отця Милосердного. 

ВАЖКИЙ ШЛЯХ РИМО-КАТОЛИКІВ ЗАПОРІЖЖЯ

(1924-1937)

(з Науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Книга шоста: Запорізька область. Видавництво «Дніпровський металург» Запоріжжя – 2013, стор. 93-96)

У місті Олександрівську (з 1921 р. – м. Запоріжжя) і його околицях на початку ХХ століття не було жодного католицького храму. Жителі Олександрівська католицького віросповідання були позбавлені можливості відвідувати і слухати церковні богослужіння. Бажаючі задовольнити свої релігійні потреби вимушені були їздити аж до Катеринослава (нині м. Дніпро) чи Харкова. Таке дороге задоволення було доступне далеко не всім і не завжди. Інколи до Олександрівська приїздив священик для проведення служби. Але через відсутність необхідного спеціального приміщення, в якому можна було б збиратися на богослужіння і здійснювати релігійні треби, він приїжджав не так часто, як того хотілося місцевим католикам. Тому католицька община вирішила побудувати в м. Олександрівську невеликий молитовний будинок. Для цього її представники 22 травня 1902 року звернулися в Олександрівське міське управління з проханням про відведення безвідплатної земельної ділянки.

У 1903 році Олександрівська міська дума продала католицькій громаді за пільговою ціною невеличку ділянку землі, а в 1906 році католицький молитовний будинок прийняв перших прихожан.

Як вдалося з’ясувати з «Адрес-календаря Екатеринославской губернии» за 1917 рік, на чолі Олександрівського римо-католицького костьолу перебував ксьондз Вікентій Антонович Сквирецький. Тривалий час його доля залишалася невідомою і лише з другої книги видання «Реабілітовані історією. Дніпропетровська область», виданому у 2008 році, дізнаємося, що 9 листопада 1937 року він був заарештований за звинуваченням в антирадянській агітації і згодом розстріляний1.

У розпал сталінських репресій саме за зв’язок з ксьондзом Сквирецьким були заарештовані і розстріляні керівники Запорізької католицької общини брати Якшти Станіслав і Купріян.

З анкети Запорізької католицької релігійної громади за 1924 рік вдалося з’ясувати, що членів громади було зареєстровано 66 осіб, в тому числі: робітників – 15, селян – 3, торговців – 5, службовців – 17, кустарів, ремісників, інтелігентів та інших – 26 громадян. За національною ознакою в католицьку громаду входили німці, поляки, литовці і вірмени.

Римо-католицька община знаходилася за адресою: м. Запоріжжя, вулиця Грязнова, буд. № 97. Район діяльності общини поширювався тільки на м. Запоріжжя.

На початку 1924 року органами радянської влади з метою тотального контролю над релігійними громадами всіх конфесій була проведена акція під гаслом «Релігію під контроль». Духівництво і члени релігійних громад повинні були надати до адмінвідділів виконкомів анкети з фотокартками у двох примірниках. Запорізька римо-католицька громада теж змушена була підкоритися цій директиві. Від общини держава вимагала також скласти і підписати стандартний статут для подальшої діяльності. Ця вимога була виконана, і в квітні 1925 року статут було затверджено Губвідділенням у справах культів2.

Головою общини того часу був литовець Якшта Станіслав Йосипович, 55 років, колишній селянин, член католицької громади з 1900 року. До лютневої революції 1917 року займався торгівлею в м. Олександрівську, після жовтневого перевороту 1917 року і до грудня 1923 року працював сторожем. В релігійних справах йому активно допомагали: брат Купріян Йосипович, вірменин Татосов Сергій Іванович, поляки Козицький Дамозій Карлович та Ілишко Венедикт Юрійович, німець Майн Іван Петрович, латиш Лукальський Генріх Антонович та інші.

Римо-католицька община з кожним місяцем набувала в місті все більшої популярності і це, нарешті, занепокоїло владу, яка почала думати про дійову боротьбу з «релігійним дурманом». І от 21 листопада 1926 року в газеті «Червоне Запоріжжя» з’являється невеличка замітка під заголовком «Костьол фізкультурникам», у якій говорилося про клопотання окружної ради фізкультури щодо надання католицького молитовного будинку для зимових занять фізкультурників у зв’язку з тим, що в ньому, мовляв, не буває богослужінь.

Рада Запорізької римо-католицької общини швидко відреагувала на таку провокацію, звернувшись 26 листопада 1926 року до відділу культів Запорізького окрвиконкому із заявою, повідомляючи, що «…в связи с тем, что в общине нет постоянного священника ежемесячно приезжает из Екатеринослава и кроме того, по воскресеньям народ собирается в церкви и исправляет богослужение без священника, но тек как при указанном доме нет колокола, то это не бросается людям в глаза и создается впечатление как будто никогда не бывает богослужение.»3 Вся громада римо-католиків активно виступила на захист своїх прав, і запорізький костьол не був переданий «фізкультурникам».

Кожного разу дозвіл на богослужіння римо-католики мали отримувати у відділі культів Запорізького окрадмінвідділу і туди ж повідомляти про його проведення. Так 28 квітня 1927 року голова общини Станіслав Якшта повідомляв владу: «…25 апреля с. г. в молитвенном доме общины было богослужение, отслуженное священником Вольф из Днепропетровска.» 6 серпня 1927 року богослужіння було проведене ксьондзом Ф. Куном з села Дудникове Жеребецького району4.

Згідно з даними НКВС УСРР, станом на 1 травня 1927 року в республіці нараховувалося 128 ксьондзів. З них у Дніпропетровському окрузі – 2, в Криворізькому – 1, Мелітопольському – 3 ксьондзи. В Олександрівському окрузі взагалі не було жодного римо-католицького священика. Це свідчило про значні успіхи влади в боротьбі з католицьким духівництвом на Запоріжжі5.

На початку 1930 року Запорізький костьол було закрито, а приміщення передано під клуб. На членів общини, які не змирилися із закриттям, почалися гоніння. Так, Станіслав Йосипович Якшта був звинувачений у спекуляції золотом і валютою.

З цього часу в країні розпочалися масштабні «операції» щодо ліквідації куркульства як класу, а також проведення масових арештів членів «антирадянських» партій, білогвардійців, жандармів і чиновників царської Росії, бандитів, учасників антирадянських організацій, церковників і сектантів.

Особливо активізувалася діяльність радянських каральних органів з початком 1937 року, коли згідно з вказівкою «згори» на місцях були складені списки на увесь «контрреволюційний елемент». Тоді ж почалися масові арешти і фальсифікації так званих контрреволюційних справ. Сенс цих акцій зводився до «розкриття і знешкодження» так званих всесоюзних контрреволюційних організацій: шпигунсько-диверсійної, антирадянської повстансько-терористичної, есерівсько-шпигунської, контрреволюційно-націоналістичної фашистської, польської організації військової та багатьох інших вигаданих чекістами формувань і груп.

У цю загальнодержавну машину перемелювання «ворогів народу», звичайно, потрапила і запорізька римо-католицька громада. Були арештовані її керівники й активісти. 1 серпня 1937 року оперуповноважений 3-го відділення УДБ Запорізького міського відділу НКВС сержант державної безпеки Пулкін, розглянувши матеріали у звинуваченні Якшти Станіслава Йосиповича в злочинах, передбачених ст. 54 ч. 6 КК СРСР, дійшов висновку, «что он Якшта бывший председатель Запорожской римо-католической общины то есть тесно связан с ксендзом Сквирецким проживающим в Днепропетровске, имеет связь с закордонном, высказывает явно контрреволюционные взгляды, подозревается в шпионаже в пользу Польши.»

На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 143, 145 і 156 КПК УРСР, цей Пулкін ухвалив заарештувати Якшту Станіслава Йосиповича і відправити його до Запорізької в’язниці. Через кілька днів було заарештовано і брата Купріяна за контрреволюційну агітацію та участь в антирадянській організації, тобто в римо-католицькій общині.

Обох братів енкавеесівці звинувачували також в польському націоналізмі і в тому, що вони проводили активну контрреволюційну діяльність, спрямовану на вихваляння польської фашистської держави. А Купріян Якшта до того ж був ще й учасником «Польської Організації Військової», в яку начебто був завербований в 1933 році одним з її керівників – ксьондзом Сквирецьким. Головною «провиною» Станіслава Якшти було те, що він протягом багатьох років керував Запорізькою римо-католицькою общиною, мав зв’язки та знайомства з католицьким духовенством. 18 жовтня 1937 року рішенням Народного Комісара Внутрішніх Справ СРСР і Прокурора СРСР Якштів Станіслава Йосиповича та Купріяна Йосиповича було засуджено по першій категорії – до розстрілу. Вирок було виконано 2 листопада 1937 року в м. Запоріжжі6.

22 листопада 1958 року Якшта Олена Антонівна – дружина Купріяна Йосиповича – звернулася з письмовою заявою до начальника УКДБ по Запорізькій області щодо відомостей про долю її чоловіка: «мой муж Якшта Куприян Осипович рожденье в Литве 1875 г., живущий, в г. Запорожье, по ул. Грязнова д. № 38, кв. 1 был репрессирован 5 сентября 1937 года. Последнее время работал в магазине им. Микояна. Прошу сообщить где он (мертвый) или живой.»

8 січня 1959 року оперуповноважений УКДБ по Запорізькій області старший лейтенант Кузнецов розглянув цю заяву і, достеменно знаючи, що Купріян та його брат Станіслав були безневинно розстріляні ще у 1937 році, розпорядився дати Олені Антонівні брехливу відповідь про те, що, мовляв, Якшта Купріян Йосипович, перебуваючи в місцях позбавлення волі, помер 15 вересня 1942 року від склерозу серця7.

Лише у 1989 році брати Якшти були реабілітовані і відкрилася страшна правда про їхню долю. 28 серпня Купріян Йосипович, а 6 вересня Станіслав Йосипович були реабілітовані згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 року «О дополнительных мерах по восстановлению справедливости в отношении жертв репрессий, имевших место в 30-х – 40-х и начале 50-х годов».

Джерела і література

1. Реабілітовані історією. Дніпропетровська область. 2008 р. – Кн. 2. – С. 858

2. ДАЗО. Ф.Р. 316, оп. 3, спр. 98.

3. ДАЗО. Ф.Р. 316, оп. 3, спр. 98, арк.15

4. Там само, арк. 16, 18

5. Н. Рубльова. Ліквідація в Україні ієрархії римо-католицької церкви (кінець 1917-1937 рр.). З архівів ВУЧК-ДПУ-НКВС-КДБ, № 2/4 (13/15) 2000 р., с. 311-330.

6. ДАЗО. Ф.Р. 5747, оп. 3, спр. 9137, арк. 20.

7. Там само, арк. 27.

Докладніше про історію католиків Запоріжжя того часу можна прочитати за даним посиланням

НОВА ІСТОРІЯ КАТОЛИЦЬКОЇ ПАРАФІЇ ЗАПОРІЖЖЯ

В 1993 році в Запоріжжя приїхав працювати католицький священик — о. Ян Собіло. Перший час Святі Меси проводилися в різних арендованих приміщеннях. Потім, дякуючи допомозі єпископа Яна Ольшанського та католицької благодійної організації з Німеччини “Kirche in Not”, було викупилено недобудований житловий будинок на вул.Вербовій. В березні 1994 року почався ремонт та реконструкція житлового будинку під каплицю та житло священиків. Будівельні роботи проводилися загальними зусиллями цілої парафії. Влітку цього ж року за допомогою багатьох людей, а особливо єпископа Станіслава Широкорадюка, ремонтно-будівельні роботи було завершено. 4 вересня 1994 року єпископ Ян Ольшанський освятив каплицю святого Апостола Павла. 2 жовтня 1994 року в Дарохранительницю були поміщені Пресвяті Дари. З того часу вірні брали участь у Святих Месах. Кількість парафіян збільшувалась тому згодом постала необхідність у будівництві святині яка б відповідала потребам парафії.

У квітні 1997 року Папа Йоана Павла II передав своє благословення всьому Запоріжжю через настоятеля римо-католицької громади м. Запоріжжя о. Яна Собіло. Особиста зустріч зі Святішим Отцем відбулася завдяки зусиллям о. Мечислава Мокшицького – особистого секретаря Папи Йоана Павла II.

У кінці 1998 року Папа Йоан Павло II освятив наріжний камінь для запорізського храму, який було взятий з фундаменту Базиліки Святого Апостола Петра у Римі.

7 жовтня 1999 року в перший четвер місяця, в пам’ять Матері Божої Святого Розарію, відбулася урочиста Літургія закладення наріжного каменю. Святу Месу очолив єпископ Леон Дубравський. На урочистості були присутні православні та католицькі єпископи і священики, а також представників інших християнських конфесій. 

20 лютого 2000 року єпископ Леон Дубравський і отець Ян Собіло були запрошені на обід до Йоана Павла II. В кінці обіду Папа благословив будівництво храму Бога Отця Милосердного і залишив свій підпис під проектом будівництва.

4 травня 2002 року Святіший Отець Йоан Павло II заснував Харківсько-Запорізьку    дієцезію та назначив першим ордінарієм Його Преосвященство Станіслава Падевського.

Освячення храму

7 серпня 2004 року представники Римо-католицької Церкви зі всіх куточків України, а також Німеччини, Польщі, Італії зібралися в Запоріжжі на освячення Храму Бога Отця Милосердного.

Разом з вірними прибули їхні пастирі: єпископ-ординарій Кам’янець-Подільської дієцезії Леон Дубравський, єпископ-ординарій Одесько-Сімферопільський Броніслав Бернацький, єпископ-помічник Київсько-Житомирської дієцезії Станіслав Широкорадюк, єпископ Донецько-Харківського екзархату УГКЦ Стефан Меньок, а також багато священиків.

На урочистій церемонії були присутні Генеральний Консул Республіки Польща в Україні пан Ярослав Ксьонжек і влада Запорізької області та міста Запоріжжя. Очолив урочисте Святу Месу та обряд освячення вівтаря Храму Бога Отця Милосердного єпископ-ординарій Харківсько-Запорізький Станіслав Падевський.

«Ми часто уявляємо і відчуваємо Бога-Отця як грізного, Якого треба боятися і забуваємо, що Господь — це насамперед наш Батько, Батько Добрий і Милосердний, Той, до Кого можна прийти зі своїм болем, своїми проблемами і Якого не потрібно боятися, нехай цей чудовий храм, храм нашого Отця, буде нагадуванням і свідченням істинного Милосердя Божого» — сказав у проповіді, присвяченій цій незабутнiй події, владика Станіслав.

Життя парафії

На сьогоднішній день в парафії проводиться катехизація дорослих, що готуються до прийняття Таїнств, є Недільна школа для дітей, регулярно проводяться молодіжні зустрічі, працює парафіяльна бібліотека. Парафіяни активно беруть участь в житті різних церковних рух: Легіон Марії, Матері в молитві, Лицарі Колумба, Живий Розарій. 

Щороку влітку з 1998 року проходить паломництво Мелітополь-Запоріжжя

Брати-монахи з Ордену св. Брата Альберта в парафіяльному будинку займаються благодійною допомогою бідним та малозабезпечених . Для них була заснована їдальня «Добрий хліб».